September 29, 2025 - 164 views
Сьогодні, коли минає рівно 55 років від першого робочого дня легендарного Тріо Мареничів в Україні, варто пригадати, як зароджувалася одна з найяскравіших зірок української естради. 28 вересня 1970 року Антоніна та Валерій Мареничі ступили на сцену Кіровоградської обласної філармонії, не підозрюючи, що цей крок започаткує епоху, яка триває й досі. На основі спогадів самої Антоніни Маренич, зібраних у дописі журналіста Михайла Маслія, ми публікуємо повну хроніку тих подій – від перших прослуховувань до гастролей, що стали фундаментом для створення тріо. Ця історія не лише про початки слави, а й про дух часу, коли українська пісня пробивалася крізь радянські реалії.
28 вересня 1970 року став першим робочим днем майбутнього Тріо Мареничів в Україні. «При Кіровоградській обласній філармонії, у мансардному приміщенні під дахом був маленький гуртожиток. Ось там ми з Валерієм і проживали, коли поверталися з гастролей. У Кіровограді я була на початках на своєму дівочому прізвищі Сухорукова, а вже на початку 1971–го, після одруження, отримала паспорт, стала Маренич. Весілля не було, просто розписали нас у ЗАГСі. Так сталося…».
Першим місцем роботи майбутніх учасників Тріо Мареничів була Кіровоградська обласна філармонія. Відповідно до наказу директора Петра Шепотинника (документація велася російською мовою) Антоніну Олександрівну Сухорукову і Валерія Петровича Маренича прийняли на роботу з 28 вересня 1970 року на посаду вокалістів з місячним окладом 120 карбованців, розмір разової концертної оплати — 6 карбованців 50 копійок. Обоє новачків з Кривого Рогу (там були прописані, про що свідчили штемпелі в паспортах), які мали свої концертні дуетні номери, входили у склад збірного філармонійного естрадного ансамблю «До–ре–мі». Разом з ними виступали: москвич Валерій Матчин, Михайло і Тамара Стремовські (подружжя з Кіровограда, він був найстаршим у колективі, 1930 року народження, вона — 1938–го, працювали у штаті філармонії з 1961 року), випускниця Львівського музичного училища з Кіровограда Надія Вигнана, Жанна Фігельман з міста Апшеронськ Краснодарського краю і нікополець Олег Терещенко.
Треба віддати належне кіровоградцям, які ніколи не забували і не забули, що саме в їхній мистецькій аурі стартували легендарні Мареничі, про що засвідчують щорічники, друкована продукція.
Упродовж багатьох десятиліть лицем Кіровоградської філармонії залишався створений у 1949 році ансамбль народного танцю України «Ятрань». «Там, де Ятрань круто в’ється, З–під каменя б’є вода…» — такими словами починається українська народна пісня (автор слів — Антін Шашкевич), у якій оспівується одна з найкрасивіших річок Кіровоградщини та Черкащини — Ятрань. Завдяки цій пісні річка є відомою далеко за околиці, в яких протікає. Розквіт колективу пов’язаний з іменем видатного хореографа Анатолія Кривохижі, який керував ансамблем у 1957–1986 роках. «Ятрань» гастролював у багатьох країнах світу.
Антоніна Маренич: «Після того, як ми з Валерієм спробували співати в дуеті, якийсь дуже короткий час виступали в концертних програмах у Москві, але нас тягнуло в Україну. На початку літа 1970 року купили найдешевші плацкартні квитки і поїздом обоє поїхали в Кривий Ріг, до батьків Валерія. У Мареничів був прекрасний сад, де росли смачні яблука–паперівки, абрикоси, соковиті груші, все це ми смакували. За той час готували концертні номери, місцева кравчиня пошила нам сценічне вбрання, а ательє йому ще й чорний костюм пошили. Найближче до нас був Кіровоград, куди ми вирішили поїхати на прослуховування. Нам підіграли молоді музиканти з філармонійного колективу. Нас прийняли, сказали «Беремо вас, будете закривати програму».
Разом з естрадним ансамблем «До–ре–мі» (назва ця з’явилася пізніше, її запропонував один з театральних режисерів) поїхали на свої перші гастролі Україною. У нас зібралася гарна компанія першокласних музикантів, була й співачка Надія Вигнана, гарна і приємна була танцювальна пара подружжя Михайла і Тамари Стремовських, обоє були дуже симпатичні люди, мали гарні сценічні костюми. Хоча зблизька були старші, здаля видавалися юними. До того ж він був без освіти, закінчив лише 9 класів школи. Мав талант.
Запам’ятався своєю наївністю соліст Олег Терещенко. Він співав «російські поля» і режисер концерту напучував його на певний образ: «Уяви собі, що ти йдеш пшеничним полем і руками, розсовуючи в боки збіжжя, торуєш собі шлях…». Сарака, який мав проблеми з гумором, довго роздумував і перепитав: «А чим же ж я мікрофон буду тримати!..». Був нікополець чисто радянським співаком з відповідним совковим мисленням і репертуаром.
Ведучим у нас був москвич Валерій Матчин. Старший він нас, мав добру «школу», був не настільки відомим, але зі задатками всесоюзного плану. Солістка Надія Вигнана мала красиву поставу, вроду і володіла чудовим сопрано. Мали ми чудового барабанщика, який був також привабливою людиною. Пізніше вони обоє з Надею поєдналися в подружжя.
Ми ж співали народні пісні у власній обробці — «Тече вода каламутна» українською, була в нас польська і словацька пісня. На концертах ми з Валерієм виконували по дві пісні сольно, а чотири — в дуеті. «На ура» і повсюдно «на біс» проходила «Червона рута» Володі Івасюка, яка тільки з’явилася і відразу набула неймовірної популярності, стала піснею з пісень!
Одним із музикантів колективу клавішник був Рафік Саповал, який нині проживає в Ізраїлі. Про це десь на гастролях нам повідомив його молодший брат. Бували ми на запрошення родини Рафіка у гостях. У них на околиці Кіровограда був приватний будинок. Мали ми чудового гітариста Володимира Деркача, він вмлівав, коли розповідав чи слухав свого кумира Джимі Гендрікса. Володя мав чудову маму–вчительку, вони тоді проживали удвох. Був ще неодружений.
Директором Кіровоградської філармонії був Петро Шепотинник, полковник у відставці. Не дивно, що в установі була дисципліна, чистота і порядок. Перед кожними зборами колективу прибиральниці протирали порохи повсюдно, випуцовували підлогу. Відчувалося, що керує «військовий».
При філармонії, у мансардному приміщенні під дахом був маленький гуртожиток. Маленькі охайні радянські кімнатки (може, було їх сім–вісім) на два боки також сяяли особливим шиком. Скромний туалет в кінці коридору один на всіх… Бідненько було, зате чистесенько. Була чергова, стояв самовар, вона нам усім люб’язно готувала чай. В кімнатах, правда, не було розеток. Шепотинник заборонив, на всякий пожежний випадок. Щоб артисти в чайниках не варили лапші та сосисок. Щоб, не приведи Господи, хтось забув праску ввімкнутою. Ось там ми з Валерієм і проживали, коли поверталися з гастролей.
У Кіровограді я була на початках на своєму дівочому прізвищі Сухорукова, а вже на початку 1971–го, після одруження, отримала паспорт, стала Маренич. Весілля не було, просто розписали нас у ЗАГСі. Так сталося…
У Кривому Розі в той час мешкав і працював білоруський композитор Едуард Ханок. Він мав уже першу популярну пісню, правда, російською мовою «Паталок лєдяной, дверь скріпучая…». Ми вирішили з Валерієм піти до нього в гості, сподівалися, що він нам щось напише. Як нині бачу нижчого від себе на голову Ханка, який тріпачкою вибиває порохи з килима на подвір’ї свого будинку. Килим був величезний і малесенький на зріст Ханок за ним ховався весь. Хтозна як він умудрився його закинути, щоб потріпати. Правда, Валерій допоміг зняти і разом вони занесли його до Ханкового помешкання. Ми з ним познайомилися і він запросив у гості. Жив на першому поверсі. Подарували йому свої фотографії, розповіли про плани, поділилися мрією мати в репертуарі його пісню українською мовою. Він, правда, особливо не обіцяв, але й нічого нам не написав. Хтозна чи не ми йому засіяли зерно народити пісню українською. Вона в нього вистрелила хітом аж через три роки, разом з Юрієм Рибчинським. І ми її залюбки співали».
Ці спогади Антоніни Маренич, записані Михайлом Маслієм, оживають сторінки української естради: від скромного гуртожитку під дахом до перших овацій за «Червону руту». Кропивницький (тодішній Кіровоград) став колискою не лише для дуету Мареничів, а й для цілої легенди – Тріо Мареничів, яке згодом зачарувало мільйони. Сьогодні, на 55–річчя, ця історія нагадує: великі зірки народжуються в маленьких кроках, у піснях, що линуть крізь час.
Джерело: Оригінальний допис Михайла Маслія
Comments(0)